Українська нація — з такої ж вічності, як і «сини Ізраїля» в Біблії. НАН зобов’язана воскресити доісторичну пам’ять про Україну

Запроторений до в’язниці Джавахарлал Неру спромігся написати небуденного значення працю, видану 1955 р. в Москві обрізаним накладом у п’ять тисяч примірників. Для службового користування.

Неру переконав співгромадян, що арії з Подніпров’я, оминаючи Гімалаї, добувалися до узбережжя Індійського океану.

Перший індійський і 138-й у світі космонавт Ракеш Шарма з високої орбіти мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді.

На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком з патріотичного вірша мовою хінді: «Прекрасніша від усіх на світі!». А ще мовив: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». З тієї ж височіні також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір».

На півдні Індії — на узбережжі Бенгальської затоки — населення світліше. Відрізняється від монголоїдної раси. Можливо, то вплив прибульців із предковічної Матері-Землі пращурів українського народу.

В Україні за інерцією від позавчорашньої влади заявлене Джавахарлалом Неру замовчується. А в Індії вікопомне на слуху.

У 1981 році в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери, кам’яні стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їхній, як установлено дослідниками, — понад двадцять тисяч років.

Ті зображення — ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з усесвітньо відомої Мізинської археологічної культури. Можливо, вікопомне залишили у спадок майбутнім поколінням вихідці з «праматері», як мовив про Україну Ракеш Шарма.

Відкриття в доти недоступних печерах Пахаргарха поставило перед наукою з-поміж іншого й таке запитання: серед тисячі з лишком наскельних начерків неодноразово зустрічаються зображення тварини з видимими ознаками оленя і вимерлого дикого бика-тура. Такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі.

Нам же неабиякий інтерес до незвичайного через те, що привіллям дотепер збережених колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені невмирущим поетичним словом:

«Стоїть ми стоїть світлонька нова,
А в тій світлоньці, гей, газдиненька,
Гей, газдиненька на ім’я Анна.
Вона собі ходить, з челяддю говорить,
З челяддю говорить, в кватирку ся дивить.
Дивить ся, дивить в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок.
Ой висмотріла дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя,
На голівці ж му дев’ять ріжечків...»

/Записано в 1830-х роках у селі Глибокому, Галичина/.

За моєю здогадкою, «світлонька нова» — небозвід. А «газдиненька» — Ранкова Зоря. Воістину, диво з див — предковічна й невмируща українська народна творчість.

Та ще не прискіпуймося до того, що деякі слова набагато пізнішого походження. Скажімо, ім’я Анна могло появитися десь після хрещення киян у воді річки Почайни 988 року.

Виспіване долетіло до сучасності крізь неміряні тисячоліття. Так джерельна вода б’є з бозна-якої глибини. Вириваючись на поверхню, вона збагачується цілющими мінералами. Так само й з колядками та щедрівками, а також із поезією календарно-обрядових дійств.

Доморощені спеціалісти запевняють, що термін «Київська Русь» виник у ХІХ ст. В безіменній «Історії русів» в ужитку — винятково «Давня Русь». Не виключено, що від первини, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до н. е., про нашу праматір мовилося як про край «творця блискавки» Кия — Кийська земля.

Звідтоді, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до нової доби, в Кийській землі на віки вічні залишили сліди тури, приречені вічністю на вимирання. В Адміністративно-територіальному довіднику України — незліченно найменувань поселень: Тур, Тур’є, Тури, Турильче, Туринка, Туриця, Туричани, Турівка, Турійське, Тур’я Ремети, Турове, Туровець, Туровичі, Тур’я, Тур’я Бистра, Тур’я Пасіка, Тур’я Поляна, Турятка… Всього не перелічити.

Які ж іще треба докази на підтвердження вічності української мови та її предковічних пісень? Лише переродженим на безпам’ятних Іванів невтямки, що український етнос — із такої ж вічності, як і «сини Ізраїля» в Біблії.

Село Ревушки Турійського району Волинської області розкинулось на березі річки Турія. Неподалік — село Туропин. Тамтешні мешканці від одного покоління до майбутніх передають прадавні спомини про те, що до річки Турії приходили на водопій стада найбільших, що плодилися на їхній землі, тварин. Звірі жахали тамтешніх мешканців таким ревищем, що люди лякалися й дивувалися. Саме від того страхітливого — Ревушки.

Сама по собі земля береже предковічну пам’ять українського етносу, починаючи з Мізина і Трипілля. У донесених до сучасності колядках і щедрівках тури — сірі, грубі звірі.

Якби НАН України воскресила доісторичну пам’ять українського народу, то, може, кремлівським верховодам заціпило б несосвітенну маячню про «єдіний народ». На превеликий жаль, для НАН України доісторична пам’ять українського роду-племені — «закрита тема». Мовби гра в піддавки із зажерливим путінським замахом стерти багатостраждальну Україну з лиця землі.

Предковічна пам’ять українського етносу незнищенна. Відродити Кия з такою ж правічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає звеличити столицю незалежної Української держави, примножити її славу в світі.

Греція, Ізраїль, Індія, Китай, Япо­нія, країни Європи, як і всі інші держави, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Багатьом це вдається. Дай, Доле праведна, здобутися на повнокровне відродження невмирущої пам’яті справіку рідної Матері-Землі.

Вадим ПЕПА,
заслужений журналіст України, лауреат літературно-мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького
та імені Олеся Гончара