«Найдовша подорож» Оксани Забужко - це не лише про її мандрівку, яка почалася 23 лютого і досі не завершилася. Це про нашу, українців, дорогу, що почалася кілька століть тому і досі триває.

Досі типовою є ситуація, коли борці за незалежність, які пережили роки комуністичних таборів, живуть у бідності. Їхні пенсії значно нижчі за пенсії їхніх катів - колишніх суддів, прокурорів, працівників КГБ, МВС тощо, є значно вищими.

Уявіть собі, що спостерігаєте таку сцену. В кафе заходять двоє чоловіків. Чекають кілька хвилин, поки до них долучається третій. Той підсідає за їхніх столик. Розмова на трьох триває кілька хвилин, поки до стола не підходить ще один, який раптом розстрілює трьох співрозмовників і тікає.

Якщо дійду до інстаграм, то юна бариста в кав’ярні поруч київського помешкання моїх друзів, де я тимчасово живу, на мене підпишеться. Бо у неї тільки інста, а у мене - фейсбук. Така ось прірва у комунікаціях.

Виховані на культі «пабєди» росіяни вбивали в Бучі, Гостомелі, Бородянці.

Понад сто років тому, після більшовицької революції, Росія згорнула спроби модернізації. Зупинила своє перетворення на демократичну ліберальна державу західного зразка. І з цього моменту почалося протистояння Росії із Заходом та цінностями свободи, які він уособлював.

Росія висунула Україні 6 вимог. Закріпити в Конституції і законах позаблоковість, російську державну мову, визнання Криму частиною РФ, визнання «незалежності» ЛДНР, «денацифікацію» (тобто деукраїнізацію) і «демілітаризацію» (тобто роззброєння).

Наша столітня війна не закінчилася. І навіть головний ворог у ній, попри різні назви – Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – залишається незмінним.

Повернення загальноукраїнського державного телебачення як рупора влади, а не суспільства, є неприйнятним. Тим більше – телебачення російськомовного.

Тиша. Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі где хлєб, сука! Куда прячєш народноє добро?».