Душа вертає додому: у Куцівці вшанували письменника й перекладача Тодося Осьмачку
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Збірку оповідань «Спочатку їх було шістдесят» (К.: Темпора, 2022) Владислав Івченко уклав ще до повномасштабного вторгнення.
Минулої весни, передаючи до друку, переглянув рукопис і написав у передмові: «Який же кайф читати книгу, в якій немає цієї війни!». Ну так, підсвідомість наполегливо прагне мирного буття.
А з іншого боку, в українській прозі не лишилося, здається, текстів, де б не вигулькнула фраза «це було до війни». Або й миттєвого створення оповідної напруги ремаркою на кшталт «пішов добровольцем, дістав контузію, повернувся з посттравматичним синдромом» – навіть коли йдеться про персонажів третього плану.
Війна в літературі – це передовсім проблема пам’яти (попередня Івченкова збірка оповідань так і зветься: «Ігри пам’яти», 2018).
Пам’ять намагається витіснити війну, як-от і в нинішній збірці, де про одного з персонажів мовлено однозначно: «Про війну намагався не згадувати, камуфляж ніколи не носив, навіть посвідчення УБД не оформлював. Наче забути хотів».
Авторові доводиться працювати чи то слідчим, а чи археологом. А це професії, що мають до діла з бентежними таємницями і де наслідком роботи є вірогідна сенсація.
В цьому сенсі назва крайньої збірки пана Владислава вельми промовиста. У тій же передмові він пише, що звернувся до друзів по пораду як об’єднати одним заголовком двадцять оповідань, котрі відібрав із шістдесяти вже написаних: «Юрій Камаєв зауважив, що «Спочатку їх було шістдесят» – це ж і є потрібна назва, бо в ній і саспенс, і загадка, і натяк на непередбачуваний сюжет».
Камаєв – це співавтор Івченка у книжці, завдяки якій наш автор і став відомим: «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011).
Хоч би про що писав Івченко – усе про його власну війну. А його персональна війна – то війна символів. У найконцентрованішому вигляді – це роман «Третій фронт» (див. рецензію в «УМ» від 05.07.2017). Пригадую, як Сергій Стерненко коментував у своєму телеграмі крайній ракетний напад московитів: «Полтавщина лупить пушкіна в небі… Львівщина збиває маяковского… Миколаївщина збила лєрмонтова». Це, вважай, прямі цитати з «Третього фронту». До речі, отой дебютний «Стовп самодержавства» уже був першим «боєм» з російською символікою. То було пересмішування імперського менталітету Фандоріна, мегапопулярного тоді Акунінського героя, – разок анекдотичних історій, що весело підважували сакральну серйозність російських «скрєп».
І тут варто пригадати, що один із найдревніших символічних жанрів – саме анекдот. Символіки тут може бути й на денці, як, до прикладу, в розгорнутому до багатосторінкового оповідання анекдоті «Той Олег», що починається з неприхованої провокації: «Олегу було шістнадцять і в нього нестерпно стояв член».
А може бути й так, як в оповіданні «Гриша і Все», де фатум грецької мітології (по суті, легенда про Ясона, «людину в одній сандалії») вивертається на суто анекдотичний присуд: не пручайся, бо гірше буде.
Далі, власне, – про народження ресентименту: «Хто призначив йому таку долю? Бог? Отаман ненавидів того, хто писав його долю, хто б той не був! Якби зміг дістати, то відразу б пристрелив. Бо це несправедливо!». «Справедливість» – непомильний маркер мстивої заздрості, тобто ресентименту.
З усіх сміхових інструментів Івченко надає перевагу чорному гумору, в регістрі, сказати б, Квентіна Тарантіно. Інколи – як і той – підсміюється без тіні посмішки на обличчі.
Як-от в оповіданні «Море Свєти» – про кінетичну енергію мрії, яка може бути буквально убивчою. Коли уважно пригледітися, у багатьох його персонажах проступають риси архетипічного невігласа, які й цементують своїм бездум’ям символи, особливо рукотворні.
У новелі про поїздку журналістів-стажерів на село, що майже вимерло 1933-го, учитель-краєзнавець розповідає про колективну могилу зі встановленою колишнім головою колгоспу табличкою «Жертвам фашизму»: «А то від голоду померлі. Але голова був з Череповця, про жоден голод не чув. Який голод при совєтській владі? Та не могло такого бути! Жертви фашизму і все».
Є у Владислава Івченка така, вважай, самохарактеристика більшости своїх творів: «Багата колекція химерних квітів корупційного зла».
Ось, приміром, оповідання про футбольного суддю, який «був кращим серед колег і ніколи не продавався задешево». Або про дівчину, котра внаслідок операції лишилася здатности народжувати й випадково підслухала розмову свого лікаря з іншою пацієнткою: «Розумієш, Танюшо, ситуація була дуже складною. Чотири з половиною години вибирав пухлину, щоб залишити матку. Чотири з половиною години! В будь-якому іншому випадку я б просто вирізав та і все! Але за тебе попросили, тож я вже постарався».
В іншій новелі лучниця однією стрілою наповал вбиває продажного суддю. Втекла велосипедом до недалечкого, а проте глухого села, схоронилася у закинутій хаті. Мєнти її вистежили, «спочатку оточили будинок, навіть пару бронетранспортерів підігнали… Потім два десятки бійців у шоломах й зі щитами пішли на штурм… Виламали двері і розстріляли».
Прикметно, що ситуацію коментує адвокат (читай, маніпулятор символічними сенсами): «Бо суд нікому не потрібен. Його будуть висвітлювати ЗМІ, може виплисти багато лайна. До того ж це буде наче реклама цього випадку.
То краще пристрелити небезпечну злочинницю, отримати медалі і забути, як страшний сон… Вона похитнула монополію органів на насильство. Що буде, коли з неї візьмуть приклад інші? Це ж виб’є наріжний камінь з-під нашої правоохоронної системи, яка хоче залишатися монополією і сама вирішувати, кого карати, а кому продати індульгенцію. Жодної самодіяльности тут не допустять».
А наприкінці, як це часто трапляється у Івченка, маленька деталька, що перевертає смисл історії догори дригом. Лучницю-месницю насправді вистежив сельчанин, який доглядав, за угодою з власником, тимчасово порожню хату, де переховувалася послідовниця Робін Гуда.
«А мені хоча б якусь грамотку! Це ж я знайшов, життям ризикував! Навіть по телевізору не згадали!». Андрійович ображено зітхнув». Це до вічного питання: хто винен – курка чи яйце? Судді, мєнти й депутати – чи народ, з якого їх рекрутовано? Путін чи росіяни?
Торік вийшла ще одна збірка оповідань Владислава Івченка, «Після 24-го» (К.: Віхола, 2022). Від попередньо розглянутої відрізняється хіба жорсткішим ритмом написання; раніше задекларованого темпу – щотижня по оповіданню – вочевидь дотриматися було ніяк. Це так само не рефлексії, а спостереження. Часто взагалі без коментарів, навіть без ремарок.
Просто чуєш розмови, майстерно оркестровані на весь діапазон соціальних інтонацій. Тут тобі і молодіжний сленг, і дядьківський суржик, і нанизування жлобських або «ватних» штампів, і напівкримінальний жаргон, і навіть вигадлива «філологічна» говірка.
Лексико-семантична точність мовно-психологічних самохарактеристик дозволяє бачити IQ кожного персонажа крізь його мову. Аж так рельєфно, що годі не погодитися: «Пекло – це не інші, це їхні розмови».
Так само стикаємося з геть несподіваними кінцівками, що зазвичай унаочнює міцний літературний талант. Наприклад, новела «Вибачте, ми з Чернігова». Оповідачка (так, Івченко полюбляє глянути довкола уявно-жіночими очима) зустрічає в якомусь німецькому місті маму, що емігрувала сюди з п’ятирічним сином.
Вона помалу заколисує і оповідачку, і читача нескінченною, здається, поверхнево-побутовою балачкою, аж раптом «у небі загримотів літак… і тут почула позаду страшне скавучання… хлопчик забився під один зі столиків і вив, наче поранена чи перелякана тварина». Вибачте, ми з Чернігова, – знічено каже мама…
У передмові до «Після 24-го» автор значить: «Що ж до ненависти, то її нам знадобиться ще багато, і ця книжка має суттєво поповнити її запаси». Так, майже весь гумор лишився у попередній збірці.
Хіба що ось парамедик, перев’язуючи поранених на передовій, «розповідав їм анекдоти, щоб розвеселити. Інших ліків не мав». Так, «гумор допомагає виживати, але перешкоджає перемагати» (Дмитро Корчинський. Естетика жебрацтва. – К.: Zалізний тато, 2018). Тому – «Дайте їм пизди! Дайте! Хрипко просив, поки везли у тил. Не довезли». Це – з єдиного не-оповідання, уведеного Івченком до книжки: начерки ненаписаного, «уламки», 25 сторінок усіх відтінків ненависти.
Ще до того, як «Батальйон «Монако» став мемом, з’явилося Івченкове оповідання «Депутат із Сен-Тропе», де «народний обранець» за вишуканою французькою вечерею (щоправда, запиваючи її дорогущим віскі, розведеним копійчаною кока-колою) розповідає колишній однокласниці, яку випадково тут зустрів: «Та як же один? Тут, бля, наших повно! І митники, і судді, і з прокуратури пацани, і з СБУ, і депутати. В одного знайомого день народження тиждень тому був, під Ніццою в ресторані святкували, так під сто гостей зібралося! Всі війну тут пережидають».
А на запитання, чим займається, розповідає приблизно те саме, про що ми довідалися оце щойно зі скандалів навколо митниці, міноборони та інших центрів прийняття рішень. В іншому оповіданні знаходимо фразу: «Пілотів довелося дострелити, бо мали національність, несумісну з життям».
Й подумалося: а може, варто б і цих – теє. Звісно, задля дотримання формальностей, спочатку позбавити громадянства. А ще перед тим – усіх захисних «корочок»: депутатських, суддівських, чиновницьких. Та де там: не на часі! – волають поки що не спіймані на гарячому київські колеги депутата із Сен-Тропе.
Насамкінець – іще одна цитата з передмови до «Після 24-го»: «Останньою книжкою, яку я прочитав перед 24 лютого, були спогади Юрія Шевельова про його досвід утечі від совєтчини. І от знову… Русня розпочала цю війну зокрема для того, щоб не виходили українські книжки, не знімалися українські фільми, не лунала українська музика… Тому писати й видавати книжки нині не лише доречно, а й конче потрібно».
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Цивілізовані суспільства перетнули міленіум в ейфорії: з геополітичної мапи зникла зловісна абревіатура СССР, і всі сліпо вірили, що назавжди. >>
Уперше під батутою іноземної диригентки Кері-Лінн Вілсон у Львівській національній опері імені Соломії Крушельницької прозвучала опера «Украдене щастя» за твором Івана Франка. >>
У Києві 27 травня відбувся допрем’єрний показ документального фільму «10 років війни». >>
Посольство Італійської Республіки в Україні передало Міністерству культури та інформаційної політики України два цифрових піаніно, тромбон, тубу та валторну. Ці музичні інструменти будуть передані до Харківського музичного фахового коледжу ім. Б. М. Лятошинського, який постраждав від російських бом >>
Народний артист України, актор Національного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак помер у Львові на 84-му році життя. >>