«Не все пропало», коли владу контролює народ. До 30-річчя Незалежності України

17.08.2021
«Не все пропало», коли владу контролює народ. До 30-річчя Незалежності України

На злітній смузі ДП «Антонов» — репетиції головної події 24 серпня — параду наших оборонців.

Незалежнiсть не впала з неба

Суспільство на фініші ювілейного 30-річчя. Нація святкує визначну подію в умовах російської збройної агресії, ризиків від пандемії коронавірусу, подальшого зубожіння населення та загроз глобальній безпеці від ескалації гонки озброєнь і загострення міжнародної напруженості на ґрунті амбітних лідерських протиріч між сильними світу.


На такому тлі у різних вітчизняних і зарубіжних колах актуалізувалася дискусія. Її предметом є намагання визначити історичну періодику виникнення, становлення та утвердження держави Україна.Свідомо відкидаючи як заангажовані на імперському мисленні концептуальні розвідки прибічників царської, радянської і путінської історіографії та розрахований на територіальну експансію скепсис окремих сусідів із близького зарубіжжя, ми маємо всі підстави визнати, що українське державо­творення, незважаючи на його драматизм і жертовність, має понад тисячолітню хронологію.

 

Визначальними віхами є княжа Київська Русь, королівство Данила Галицького, українська козацька держава — Гетьманщина, народжена у горнилі національної революції 1917-1922 рр. об’єднана УНР.

 

Героїчний внесок у генезу реалізації інституціональної мрії українців, хоча і нетривалим періодом існування, внесли проголошена 15 березня 1939 р. Карпатська Україна та деклароване ОУН 30 червня 1941 р. у Львові відновлення Української держави. Попри досить суперечливу, з огляду на колоніальний статус, певну роль у цьому процесі відіграла й колишня УРСР.


Отже, маємо право категорично відкидати закиди окремих доморощених та іноземних асиміляторів і фальсифікаторів історії про те, що українцям не властива державотворча традиція і вони можуть реалізовуватися лише у складі інших держав, оскiльки належать, за твердженням Путіна, до дво- чи триєдиного великоросійського народу.

 

Тобто святкування річниці проголошення Незалежності 24 серпня 1991 р. стосується лише періоду її відродження у новітній історії. Беремо також до уваги, що незалежність «не впала з неба», а є результатом багатовікової боротьби славетних вітчизняних достойників різних епох і поколінь.

 

Наведені аргументи дають незаперечні підстави українській громаді відносити себе до плеяди автохтонних провідних державотворчих націй світу.

Корективи комуно-радянського синдрому

Відповідно до ст.ст. 1 і 2 Конституції, Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою та унітарною державою. Її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.


Чи вдалося надійно забезпечити дотримання таких фундаментальних норм Основного закону країни?


Одразу треба наголосити, що незважаючи на майже перманентну ренесансну турбулентність, Україна витримала випробування на міцність і відбулася як дер­жава, яку визнали близько 200 країн світу.


Проте постколоніальний комуно-радянський синдром вніс гальмівні корективи у реалізацію положень Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність України.


Перебуваючи в ейфорії від тристоронньої Біловезької угоди та під впливом радянських ідеологем, перший президент Л. Кравчук, без відповідних гарантій безпеки, передав Росії тактичну ядерну зброю. Під гаслами акціонування спільно з тодішнім прем’єром Л. Кучмою допустив розпродаж та розкрадання через офшори перлини українського флоту — Чорноморського пароплавства.

 

Суперечливими реформами спричинив падіння економіки, інфляцію, суттєве погіршення життєвого рівня населення. Зазначене, як тепер з’ясовується, не без втручання Кремля, де перелякалися темпiв українізації, призвело до масштабних акцій протесту та дострокових президентських виборів.


Здобувши перемогу на популістських гаслах двомовності, президент Л. Кучма фактично сприяв реваншу проросійських сил.

 

Схваливши доктрину Горбуліна—Табачника щодо зовнішньополітичної багатовекторності, єдиного інформаційного і культурного простору та спільної історії з колишніми метрополіями, без міжнародно-правових юридично зобов’язуючих гарантій безпеки та належної компенсації, підписав у 1994 р. Будапештський меморандум про добровільну відмову України від стратегічної ядерної зброї.

 

Переслідуючи особистий інтерес, на базі дніпропетровського та донецького кланів заклав фундамент олігархічної системи в Україні.

 

Через «РосУкренерго» та наближених бізнесбаронів надав потужний поштовх корумпуванню суспільно-політичної та соціально-економічної систем країни. Справою Г. Гонгадзе підірвав довіру до себе і правоохоронних органів у нації та репутацію України у світі стосовно функціонування в країні верховенства права та безпеки особи і громадянина.

 

Належним чином не сприяв розбудові оборонно-безпекового сектору, що спонукало Путіна до спроби захоплення острова Тузла, Скнилівської трагедії та збиття українською ракетою над Чорним морем іноземного авіалайнера.

 

Для забезпечення другого терміну каденції уклав союз із донецьким кланом, відкривши цим дорогу у велику політику кримінальнику В. Януковичу, антиукраїнські дії якого призвели до двох революцій.


Виборовши перемогу в тяжких змаганнях, у тому числі й через отруєння, президент В. Ющенко виявився послідовним апологетом відродження української ідентичності, національної історичної пам’яті.

 

На законодавчому рівні вперше було визнано Голодомор — геноцид української нації, засуджено злочини стосовно України сталінського режиму, забезпечено демократичні засади, свободу слова, розпочато процес утворення незалежної української православної церкви. Набрало вiдчутних темпiв економічне зростання.

 

Офіційний Київ чітко заявив про намір інтеграції України у ЄС і НАТО. Лише навіяні Кремлем внутрішньо-політичні інтриги та ренегатська позиція ФРН і Франції завадили Україні отримати ПДЧ у НАТО у 2008 р. на Бухарестському саміті Альянсу.

 

На жаль, відсутність єдності у патріотичному демократичному таборі сприяла, за спонуканням Кремля, розгортанню кампанії з дискредитації євроатлантичного курсу країни, компрометації українського відродження та політики помаранчевих остаточно позбутися постколоніального впливу Росії.


Результатом такої какофонії стало обрання президентом України привабливого на портретах та гнилого в душі рецидивного кримінальника і васала Кремля В. Януковича.

 

«Русскій мір» справляв шабаш і ретельно готувався до аншлюсу України в лабети путінської неоімперії. Оскiльки розворот В. Януковича на 180 градусів від попереднього курсу вселив Московії очікувані надії.

 

Адже в усіх управлінських структурах держави зосереджувалися зорієнтовані на Кремль посадовці. Реваншистський демонтаж сектору безпеки і оборони супроводжувався скороченням його бюджетного фінансування, кадруванням і ліквідацією низки військових частин, переорієнтацією спецслужб, правоохоронних органів і судової системи не на користь української справи.

 

Надання Росiєю на кабальних умовах кредиту у 3 млрд доларiв підривало економіку і ставило країну в залежність від жадібного і агресивного сусіда. А відмова від диверсифікації енергоносіїв майже повністю переорієнтовувала Київ на торгово-економічні відносини з Росією.

 

Встановлення зовнішнього управління Кремлем над Україною стрімко нівелювало її суверенність i незалежність, руйнувало будь-яку перспективу заможної життєдіяльності громадян.

 

Проте внутрішній і зовнішній ворог прорахувався. Л. Кучма не помилився у визначенні формули — «Україна не Росія». Нація змогла мобілізуватися не лише для спротиву, а й для відсторонення українофобів від управління країною.


Період президентства П. Порошенка характерний намірами і діями стосовно реалізації революційних настанов із всеохопного реформування країни. Але російська збройна агресія на запрошення В. Януковича не лише призвела до тимчасової окупації Криму і частини Донбасу, а й внесла деструктив у темпи і повноту реформ.


І все ж цілісність на певний період революційної команди дозволила у відносно стислі терміни відновити конституційною нормою євроатлантичний курс України, підписати Угоду про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС та отримати безвізовий режим із країнами ЄС.

 

Зміцнювалася обороноздатність і економіка країни. Створена міжнародна про­українська коаліція застосувала чутливі для агресора санкції та жорсткий політико-дипломатичний тиск, що сприяв міжнародній ізоляції Кремля. Відтворені боєздатні військові частини спільно з добровольчими батальйонами та волонтерами забезпечили звільнення 2/3 Донбасу.


У руслі духовної і культурної революції було створено ПЦУ, що отримала від Вселенського Патріарха Варфоломія Томос на автокефалію. Парламент України ухвалив закон про державну мову, що скасував русифікаторський закон Ківалова—Колесніченка. Нарешті, законодавчо була реалізована довгоочікувана декомунізація. Країна набувала оптимістичних перспектив.

 

Проте знову себе проявила одвічна карма дефіциту єдності революційних сил та їхнiх лідерів. Це гальмувало реформи, формувало недовіру між партнерами парламентської коаліції, негативно впливало на подолання корупції і організованої злочинності та боротьбу із «п’ятою колоною» і гібридною інформаційно-психологічною війною Кремля.

 

Низка депутатів правлячої коаліції та високопосадовців була звинувачена в корупційних діяннях, що негативно впливало на репутацію очільників країни, які перебували у ситуації цілеспрямованої дискредитації з боку Кремля.

Не наступити знову на граблi

Недооцінка чи ігнорування зазначених вище факторів спричинила електоральну революцію, внаслідок якої найвищу посаду в Україні легітимно обійняв представник розбещеного богемного середовища «Русского міра» шоумен Володимир Зеленський.


До позитиву почасти турборежимної і контраверсійної діяльності Зе-команди невизначеної ідеології варто віднести усвідомлення нагальної необхідності інтеграції країни в ЄС і НАТО та повернення до стратегії попередника стосовно умов і обставин звільнення тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму.

 

Вживаються практичні заходи щодо блокування медіаресурсу «п’ятої колони» та наміри заґратувати одного з її лідерів В. Медведчука.

 

Заслуговує на увагу поки що декларативна і схожа на перерозподіл фінансових потоків боротьба з олігархатом та кримінальними авторитетами, а також суперечлива земельна реформа.

 

У риториці президента звучать запевнення у недопустимості перетину червоних ліній на шкоду національним інтересам. Але тривогу викликають заяви очільника країни про його готовність порушувати закон, дії з остаточного «зачищення» революційних кадрів і комплектування посад у вищих органах влади та управління винятково за рахунок функціонерів «Слуги народу» та колишніх апаратчиків режиму В. Януковича.

 

Очевидною є байдужість управлінців до подальшої українізації, імплементації закону про державну мову, розбудови ПЦУ та виконання норм закону щодо ідентифікації УПЦ (МП) як структури російської православної церкви.

 

Попри публічні меседжі, гальмується реформа сектору безпеки і оборони відповідно до стандартів НАТО, особливо в частині забезпечення війська сучасним озброєнням і військовою технікою та створення потужного ракетного щита країни.

 

Неприпустимими з міркувань загрози узурпації влади є спроби перетворити безпековий, оборонний сектори та правоохоронний сегмент в озброєний загін партії «Слуга народу».

 

Фатальними виглядають результати фінансово-економічної діяльності. Зростання цін на комунальні послуги, товари першої необхідності i продукти харчування та непосильні податкові навантаження стрімко призводять до зубожіння значної частини українцiв, якi розчаровується у владі та перебувають на межі масових соціальних протестів.


Спроби влади пропетляти за рахунок ризикованих гойдалок, брудних «договорняків» i сумнівних компромісів є загрозливими в контексті забезпечення безпеки держави та конституційних прав громадян на заможне життя і демократичні свободи.


Незважаючи на такий похмурий стан речей, окремі «дорослі» дії влади та майбутній візит президента у Вашингтон дають підстави для обережного оптимізму, що «не все пропало і все буде добре».

 

За умови, що громадянське суспільство жорстко контролюватиме дії влади. Оскільки цього разу вона може наступити на смертельно важкі металеві граблі, від удару яких повернутися у здорове комфортне життя вже буде неможливо.


І все ж із вірою в краще майбутнє українці мають усі підстави святкувати ювілей Незалежності. Адже теперішнє покоління має до нього безпосереднє відношення і продемонструвало готовність подолати всі перепони для очищення Вітчизни від російського окупанта.