Чи хочуть москалі війни? За сім століть своїх загарбницьких воєн Росія збільшилась у 105 разів

15.06.2021
Чи хочуть москалі війни? За сім століть своїх загарбницьких воєн Росія збільшилась у 105 разів

Свою агресивну політику Росія продовжує й сьогодні. (Фото з сайту day.kyiv.ua.)

У відомій колись пісні на слова Євгенія Євтушенка співалося, що «всє русскіє» ну ніяк не хочуть війни, а хочуть воювати інші, ті, що «за бугром».

 

Але навіть незначний погляд на історію «русскіх» говорить дещо інше.


За офіційною версією Російської імперії, все життя її трималося на трьох «китах»: «Самодержавие, православие, народность».

 

Давайте розглянемо, чи змінилась ця доктрина в наші дні.

Хани і царі, генсеки і президенти — всі воювали

Отже, перше. Самодержавство або влада від зародження і до сучасності у тій країні. Вилупившись із яйця Золотої Орди, яка постійно воювала з усіма сусідами по периметру кордонів своєї держави, Московія, як уламок Золотої Орди, продовжила ту ж політику.


Павло Штепа, кубанський козак, який брав участь у створенні Кубанської Ради, яка у 1918 році проголосила про злуку Кубані, де на той час проживало близько 90 відсотків українців (зараз їх уже там «немає»!), з Україною, у своїй книзі «Московство» наводить такі дані.

 

Завдяки своїм завоюванням у Японії, Китаї, в Середній Азії, Грузії, на Кавказі, в Туреччині, Криму, Україні, Молдові, Польщі, Німеччині, Швеції та Фінляндії території Московії з 216 тис. кв. км у ХIII ст. збільшилася до 23 млн у ХХ ст.

 

Тобто за сім століть у результаті загарбницьких воєн територія Росії збільшилась у 105 разів! У середньому та країна один рік готувалась до війни, а на другий — воювала.


Усі володарі Орди-Московії-Росії, всі оті хани, великі князі, царі-імператори, генсеки, нарешті президенти — чи був хоч один із них не завойовником? Був, але лише один. Це Олександр ІІІ, єдиний з усіх володарів Орди, який не воював жодного разу. Але він правив усього лише 13 років. Помер, сердешний, від запою.


Тривалий час Московія спрямовувала свій хижий погляд на ослаблену Туреччину. Як колись хрестоносці виправдовували свої завоювання звільненням гробу Господнього від нехристиян, так Росія, цей «Третій Рим», прагнула «звільнити» Константинополь, а правильніше Стамбул, від турецького народу.

 

Публіцист і соціолог Росії М. Данілевський (1822—1885) писав: «В нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия... дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие (їм, бачите, «наследия» Руси-України мало! — Авт.) и явилась бы восстановительницей Восточно Римской империи... Притягательная сила Константинополя! Каким дух занимающим восторгом наполнили бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии!».


Орда розуміла, що заволодіти «историческим наследием» можна лише через війну. І Московія воювала. Спочатку цар «проклятий, лукавий, аспид неситий», який, за оцінкою Тараса Шевченка, «руку простягає, мов світ увесь хоче», у 1711 році затіяв Прутський похід, потрапив після ганебної поразки у полон до турків, з якого його викупили. Про цю подію російські історики не люблять згадувати.


Далі були війни з Туреччиною, вже успішні для Орди, у 1768—1774 рр., у 1783 р. Орда захоплює Крим. У 1791-му — Очаків та навколишні землі, у 1828—29 рр. веде війну нібито за звільнення Греції. А далі апетит до загарбань зростає, Катерина ІІ здійснювала кроки із захоплення Константинополя, який ще пів тисячоліття тому був перейменований турками на Стамбул.


Війну за володіння Константинополем та протокою Босфор затіяв онук цариці-шлюхи Микола І, але армія царя була розгромлена союзниками у Севастополі, цар прийняв отруту, а Росія підписала ганебний для себе мир.


У 1878  р. Росія оголосила нову війну Туреччині, і війська агресора вже стояли перед ворітьми Стамбула. Один із завойовників Туреччини генерал Скобелєв говорив: «Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны».

 

А раз так, то «неприятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий (що правда — то правда! — Авт.) по сравнению с соседями».

 

Та коли під тиском Європи Росія відійшла від Стамбула, бравий генерал заплакав. Йому б дозвіл, він штурмом узяв би Стамбул і, як його попередник Іван Грозний у Казані та Новгороді, Меньшиков у Батурині, Суворов у Варшаві, Єрмолов на Кавказі, Муравйов у Києві, потопив би в крові все місто.

 

Було від чого заплакати московському полководцю! Але і після нього Москва буде ще не раз продовжувати криваві оргії на завойованих територіях (у них це називалось «собирание земель»). Бо така їхня ментальність.


Останню спробу «асвабадіть» Константинополь і заволодіти Босфором Московія зробила у 1898 році за царювання Миколи ІІ. Сергій Вітте, тодішній прем’єр-міністр в уряді Миколи ІІ, у своїх «Воспоминаниях» пише: «Посол излагал о тревожном положении Турецкой империи, в частности Константинополя и султана, а в сущности предлагал создать такие инциденты, которые бы дали нам право и возможность завладеть Босфором».

 

Принагідно зазначимо, що досвідом Росії царської «создавать инциденты» скористалась Росія сталінська для нападу на Фінляндію у 1939 році і гітлерівська Німеччина для нападу на Польщу в тому ж 1939-му.

 

А далі вже працювала шалена брехлива пропаганда, яку ми і зараз чуємо, оте шакаляче гарчання від московських ЗМІ, що «русскіє», мовляв, «только защищаются или защищают «русскоязычное население», а хоче те «население» бути захищеним Ордою чи ні, то вже інша справа.


А далі вже треба було, як пише Вітте, «вызвать такие события в Константинополе, которые бы нам дали право и возможность высадиться в Босфоре». Але і на цей раз втрутилась Європа, зокрема Франція, і московський шакал, завивши від досади, заліг у своєму кублі.

 

Отже, з «верхами» в тій країні все ясно — від ханів до президентів вони живуть і марять війною, аби та війна тільки була для них переможною. І затихають, коли їм не світить у черговий раз похизуватись «громкой победой».

«Серед трупів і моря крові понадівали свої дурні блискучі макітри»

Друге. Православіє або ідеологія.


Церква у тій країні в усі часи завжди відігравала, за винятком 70 років «совєтской власті», роль департаменту з ідеології.

 

«Православная церковь признается в Росии господствующей, — писала «Большая энциклопедия» (т. 16. 1904 г. Петербург). — Высшим учреждением по делам церкви является правительствующий синод. Он действует под надзором обер-прокурора, как представителя государственной власти. Члены синода назначаются височайшим повелением (читай царя). Церковь обладает так же полнотой истины, как царь — полнотой власти (хіба ж не так нині в путінській Росії?), и критика церкви и власти преступна и греховна. Сама казнь от царей принимается с благодарностью и покаянием. Царь всегда и во всем творит волю Пославшего (тобто бога) его».


Енциклопедія відзначає, що «Это чудовищное самомнение совпадало с глубоким невежеством и самыми уродливыми суевериями, вполне естественными в стране, где не было ни одной школы». Водночас Енциклопедія відзначає, що школи «устраивали в Киеве князья и митрополиты, в Новгороде архиепископы».

 

Москва потім вирізала Новгород, а у Києві всі школи понищила.

 

«Россия глубоко языческая страна и верит не в Бога, а в государство,— говорила правозахисниця, одна із жертв Путіна Валерія Новодворська, яка, за її визнанням, була парафіянкою напівлегальної Української автокефальної церкви в Москві, — и является идеологическим отделом имперской России».


Думку тепер уже покійної правозахисниці про Московську церкву підтверджує і поведінка «святих отців» Московського патріархату. Заглянемо в Статут УПЦ МП.

 

«Українська православна церква керується постановами Архієрейського (читай Московського) собору і є частиною Руської (себто Московської) православної церкви», — йдеться в Статуті про управління Української православної церкви Московського патріархату.


Священники цієї церкви часто-густо аж занадто старанно виконують гасло Москви «не было, нет и быть не может».


Далекого 1988 року зайшов я в Михайлівський храм м. Боярка (тоді ще в Україні була лише Московська церква) і почув від попа Віктора, що тисячоліття хрещення Русі цілком законно відзначається в Москві, а не в Києві, а «такой страны как Укрина нет, да и само слово «Украина» придумали поляки в ХIХ столетии».

 

Я підійшов до батюшки і сказав, що слово «Україна» відоме ще з літописів ХІІ ст. і походить від слова «край, країна», а не від поляків. Не міг та й не хотів, мабуть, знати московський піп, який і говорив мовою московитів, що «літописець під 1187 роком записав про кончину князя «И плакала по нем вся переяславци, о нем же Оукраина много постона».


«Во всяком случае Русь — это не Украина»— перейшов на крик пан Віктор і відбіг від мене. Але то далеко не єдиний випадок подібної поведінки священників УПЦ МП. Зупинимось на деяких із них. Один тільки «Паша-Мерседес» чого вартий! Але інші — ще цікавіші. Ось митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел.

 

«Туляк, що ні мови, ні історії, ні традицій українського народу не знає», — пише про нього одеська вчена-педагог і просто надзвичайно красива жінка Галина Могильницька.

 

Ну звідки отому туляку, який живе і діє в Україні, і «ні історії України, ні історії її церкви не знає», знати, що «Біблейна енциклопедія», видана в Москві, свідчить: «Варвар означает чужестранца, не говорящего языком туземной страны»!

 

І ось цей «пророк» стверджує: «Киев без Великой Росии и в отдельности от нее невозможен ни в коем случае», а «держава наша Українська, — пише пані Галина, — це якесь непорозуміння, що виникло, як пише митрополит, «вследствие предательского беловежского сговора».


«Ви нашу мову, — пише пані Галина, — мову нашої української нації — як якусь непристойну з церкви виштовхуєте та з амвонів її «неканонічною», «неблагодатною» оголошуєте, а то й просто «уличной, площадью рожденной» обзиваєте.

 

«Не разрешаю пользоваться в церкви базарным языком!— кричав на Великдень харків’янам єпископ Харківський Антоній Храповицький», — з гіркотою підсумовує ця мужня жінка.


Олександр Довженко про вибори у 1943 році з дозволу Сталіна «патріарха всея Русі» Алексія писав: «Поруч з війною оці бородаті не віруючі ні в що комедіанти в митрах і брильянтах справили враження жалюгідне, зараз... серед трупів і моря крові ... понадівали свої дурні блискучі макітри і люди дивляться на них і хотять неможливого, простого і звичайного добра».


Анатолій Васильович Луначарський стверджував, що українська народна пісня, як і поезія (а основа цих творінь — наша мова) ставиться всіма естетами на найперше місце у світі.
А що ж російська? Росіяни хизуються, що в усьому світі матюкаються «по русскі». Та й взагалі «в Рассеи матом не ругаются, на ем разгаваривают». Це так у них . А у нас...


Олесь Терентійович Гончар говорив, що навіть «черкнутися» в Україні вважалося гріхом. Мій дід Васильченко Мирон Григорович (1860—1961), який знав про свій родовід від ХVІІІ століття, з діда-прадіда — запорозький козак, коли хотів вилаятися, говорив найстрашніше: «Бий тебе сила Божа!». Іншої лайки він не знав.


Одного разу мені довелося зустрітися з колишнім воїном УПА. Він розповідав, що коли разом із побратимами втрапив у лапи енкаведистів, ті їх вишикували. «Бігає перед нами офіцер-москаль, — згадував ветеран-повстанець, якому на той момент уже було за 80 літ, — з револьвером в руці і так лається «трьохетажним» матом, а ми, вже давно дорослі, пройшли війну проти Орди, але такого ніколи не чули. Ми не розуміли того «єзіка-матєрщини» і питаємо один одного: «Що то він таке говорить, що воно означає?». І лише потім, коли попали в мордовські концтабори, почали розуміти, як в Московії «разгаварівают».


Тривалий час (понад сімдесят років) замість православ’я ідеологією тієї країни був марксизм-ленінізм, а на зміну царизму прийшла диктатура КПРС. Ідеологи тієї партії, мабуть, вірили в «ідеї». Так, головний ідеолог партії Суслов навіть дітей своїх назвав відповідно: син — Револ, дочка — Люція. Разом — революція. Вірив усе ще Міхаїл Андреїч у «революцію», тому й «приліпив» своїм дітям оті незграбні імена.


На ідеологію у тій країні витрачали шалені гроші. Кожен комуніст повинен був виписати центральний орган Комуністичної партії газету «Правда» і партійний журнал. Вся друкована преса і література була наскрізь «партійною».

 

Одна тільки «Біблія» для партії і «совєтского народа» «Исторія всесоюзной коммунстической партии (большевиков)» у 1945 році (у травні цього року тільки закінчилася війна, країна була розорена, народ голодував) вийшла під редакцією «вождя» у кількості десять мільйонів (!) примірників...


Отже, Бога не було. Богом був «він». «З піснею про Сталіна починаєм день, кращих ми не знаємо на землі пісень», — співали дітки в дитячих садочках. А дорослі знали, що навіть сонце сходить від «нього», «А сонечко сходить та все звідтіля, від Сталіна-батька, з Москви із Кремля».


Будь-який хоч кривий натяк на цю «божественну» особу негайно карався. Взагалі в тій країні панував суцільний терор. Ось один із багатьх прикладів. Батька знаменитої Майї Плисецької у 1937 році «забрали».

 

«Прийшли, — розповідає Майя Михайлівна, — як завжди в таких випадках, о п’ятій годині ранку, вламалися в квартиру, схопили батька, катували, а потім розстріляли. Пізніше батько був реабілітований».

 

«Ненавиджу ту країну утробно!» — сказала Майя,  і вже на старості літ, проживаючи у Мюнхені, наголошувала, що за Росією ніскільки не жалкує, а жалкує лиш за Большим театром та своїми глядачами, серед яких був і автор цих рядків.


На одному із зібрань у Києві я почув від Сергія Микитовича, сина Хрущова, таку інформацію. У 1938 році, в розпал репресій, до Микити Хрущова, тоді першого секретаря Компартії України, прийшов шеф НКВС в Україні Балицький і запропонував арештувати і розстріляти Максима Рильського, якого вже арештовували раніше і під конвоєм вдень провели по Києву, аби налякати киян.

 

А перед тим Хрущов зібрав поетів і письменників і прокатався з ними на проплаві по Дніпру. І раптом із одного села, розташованого на березі, почулися гучні селянські голоси (тоді в Україні кожне село співало!), які виконували пісню на слова Максима Рильського «Із-за гір та з-за високих».


Хрущов тут же набрав Сталіна і сказав, що народ в Україні співає пісню про Сталіна, яку склав Максим Рильський, а Балицький пропонує Рильського розстріляти. «Скажите этому дураку Балицкому пусть не лезет не в свои дела», — сказав вождь, і через деякий час самого Балицького розстріляли. Пізніше Максим Тадейович був усе життя вдячний Хрущову...


Храмів у тій країні не було. Бога — теж. Тільки в Києві в 30-х роках влада знищила 253 храми та об’єкти культури, зокрема собори Михайлівський Золотоверхий та Успенський у Лаврі. Останній «мстітєлі» висадили, як і Хрещатик, уже коли на зміну ординським окупантам прийшли німецькі. Останнім вдалося розмінувати Оперний театр, Будинок учителя, не змогли німці, на жаль, врятувати Успенський собор у Києво-Печерській лаврі. Софія Київська вистояла перед варварами завдяки тому, що за неї вступився французький уряд, бо там була зображена їхня королева Анна, дочка будівничого храму Ярослава Мудрого.

«Видатні перемоги радянського народу» — диверсії Росії

І навіть слабенькі спроби якось захистити мову, історію культуру, що не відповідало «генеральній лінії партії», жорстоко придушували.


Навіть першому секретарю Компартії України Петру Шелесту Москва не пробачила його спробу відобразити деякі моменти героїчної історії нашого народу, зокрема козаччини, культуру та ментальність українців у книзі «Україно наша Радянська», що вийшла друком 1970 року.

 

Відчуваючи, яку небезпеку для України несе будівництво ГЕС на Дніпрі, Петро Юхимович писав: «Створенням водосховищ можна без потреби затопити багато корисних земель і цінних лісів». Так і сталося. Це була гігантська екологічна диверсія Москви проти України.

 

В результаті було затоплено сотні тисяч квадратних кілометрів найплодючіших у світі земель, винищено унікальний оазис — плавні (де ще у світі є щось подібне, як оте «у нашім раї на землі»?), переселено десятки тисяч селянських господарств на нові необжиті землі. Тоді це видавали за «видатну перемогу радянського народу».


А користь яка? Що дали оті «стройкi комунізма» — гідроелектростанції на Дніпрі, сумарна потужність яких менша від двох-трьох блоків теплової або одного блока атомної електростанції? Зате шкоду від заподіяного не виміряти. Ціна зухвалих дій терористки-Москви — здоров’я та життя мільйонів українців.


«Води Дніпра, — пише Петро Шелест — омивають територію восьми областей. На його берегах стоять п’ять обласних центрів — Київ, Черкаси, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, десять інших великих міст, зокрема Дніпродзержинськ, Кременчук, Нікополь. У середній, нижній течіях Дніпра та в Придніпровській низині проживає майже 25 мільйонів чоловік». І який результат?


Олександр Довженко писав, що тільки одна «Кременчуцька ГЕС повинна затопити 45 тисяч домів серця України».

 

Додам, що біля кожного дому було ж не менше 50 соток землі. А окрім Кременчуцької, ще були Київська, Канівська, Каховська та Запорізька ГЕСи. А тепер гниє Дніпро, вимирає в ньому риба, зникли мальовничі береги, вода практично стала отруйною.


У романі «Собор» Олесь Гончар писав про отой «подвіг партії і народа»: «Там, на Каховському, де пів України пустили на дно, думали море збудувать, а збудували болото, гниллю цвіте, на всю Україну смердить, пілоти носи закривають, коли пролітають над ним».


А тепер мільйони українців п’ють воду з Дніпра, яка так пишно «цвіте», і мусять дякувати «русскому мiру». Бо всі рішення і про окупацію України, і про Голодомор, і про нищення Дніпра, і про будівництво Чорнобильської АЕС біля Києва приймали в Москві.


Ну а сам Петро Шелест за свою несміливу спробу розповісти про «Україну нашу Радянську» (читай підневільну Москві) поплатився кар’єрою.

 

Невдовзі після виходу його книги партійний журнал «Радуга» та «Коммунист Украины» надрукували статтю «Про серйозні помилки однієї книги», де твір Шелеста піддали нещадній критиці.

 

Зокрема, там ішлося, що «непомірно багато місця відводиться минулому України, автор значною мірою ідеалізує українське козацтво, а в книгах Р. Іваничука, С. Плачинди та І. Білика ідеалізується патріархальщина».

 

Петра Юхимовича перевели з Києва на роботу в Москву (щось на зразок долі іншого Петра, гетьмана Дорошенка, якого теж Москва «ощасливила» у такий спосіб), і десь у Московщині дожив свого віку цей безумовно талановитий патріот своєї матері-Вітчизни, видатний діяч України.

Віддані царям і милосердним, і жорстоким

Третє. Народність або народ.
Жорстокість. Навряд чи знайдеться в сучасному світі така агресивна нація, як московити. Нещодавно відомий російський адвокат Марк Фейгін заявив, що більшість росіян підтримують «лінію Путіна на вторгнення (мається на увазі військове) до України.


Впродовж століть бажання вторгнення («собирания земель») ніколи не покидало ні правителів, ні народ тієї країни.

 

«Мы, русские, преданы царям и милосердным, и жестоким», — так характеризував своїх співвітчизників історик Микола Карамзін. Країна, в якій, за визначенням Чернишевського, «згори донизу всі раби», дуже охоче кидається на слабших і відступає від сильніших. Ефект шакала.


Жорстокість — це природна риса характеру московита. «Найпитомішою прикметою вдачі московита є його садистична жорстокість», — пише Максим Горький. Вся історія Московії є свідчення правоти письменника.


2 листопада 1708 року в Батурині не Мєньшиков, а саме він, лапотник iз Тули, Рязані чи інших міст, одягнений у солдатську форму, рубав, колов, четвертував, палив беззахисних жінок і дітей. А коли вцілілі жінки з дітьми сховалися в божий храм, надіючись, що там їх не знищать, московити ввірвалися і туди та винищили всіх до одного.


Побут. Сигизмунд Герберштейн, посол німецького імператора в Московії, у 1549 р. писав, що будинки в москалів не кращі за свинарники у Франції чи Німеччині.

 

«Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи», — писав українець Гоголь. Американський письменник Георг Кенан у 1885 році згадував про «запустіння по селах, кожне селянське житло найпримітивнішого типу, вулиці без тротуарів, без дерев і кущів, вкриті морем бруду».


У сучасних фільмах росіян у селах біля чорних ізб немає ні фруктових дерев, ні кущів смородини, ні... туалетів. Одні берези ростуть. А коли трапляється гарненька хатина, поруч садочок, господиня і господар охайні, місцеві кажуть: «Так это хахол!».


Розпуста. Навряд чи знайдеться у світі ще такий народ, у якого існувало би таке явище, як «снохачество». Про московитів літописець писав: «Ще й тепер існує в Московщині т.зв. снохачество, тобто статеві стосунки батька з жінками своїх дітей» (Павло Штепа «Московство»). Навіть Ломоносов писав, що московити одружують своїх неповнолітніх синів на доросліших дівчатах заради «снохачества».


У поемі «Євгеній Онєгін» Пушкіна няня Тані говорить про своє одруження: «Мой Ваня/ Моложе был меня, мой свет / А мне было тринадцать лет».


«Снохачество» в Московії з сивої давнини зберігалось ще й до ХХ століття. Блискучий знавець побуту свого народу Микола Лєсков у повісті «Житие одной бабы» пише: «Ребят у нас женят все молодых, почти мальчишек, на иного и смотреть еще не на что, а уж его окрутят с девкой». «Все мужики лет за сорок — снохачи»  (там же).


Народна творчість. Вона є відображенням ментальності, бажань та історичної пам’яті етносу. Послухавши пісень московита, можна зрозуміти і спосіб мислення, і характер, і мрії.


Пригадується, як народний артист Микола Ворвулєв у своїй особливій манері виконував пісню про народного в них героя Стєньку Разіна. Ходить по саду городському одягнений під купця Разін і зустрічає там дружину міщанина Альону. Їй сподобався «купець», вона не може заснути, і раптом до неї в спальню проникає «Он».

 

Він її цілує і далі: «Что ты делаешь, разбойник, муж проснется, закричит. / Закричит, — так жить не станет, пускай лучше помолчит!». Ось так, будеш захищати свою родину, свою честь, тебе бандит уб’є, а «народ» про вбивцю схвальну пісню проспіває. Образ Разіна був і залишається вельми популярним як у «низах», так і у «верхах».


Одного разу на урядовий концерт у Москві запросили артиста Юрія Гуляєва. Запропонували виконати російську народну пісню «Из-за острова на стрежень». У відомій пісні розповідається, як «грозний атаман» погромив поселення в Персії, викрав молоду дівчину з сім’ї князя і, ­зґвалтувавши її, «свадьбу новую справляет, сам веселый и хмельной». Але коли «разбойнікі» заремствували «нас на бабу променял!», тоді отаман піднімає княжну, яка «ни жива, ни мертва» «и за борт ее бросает в набежавшую волну!»


Так «народ» славив убивцю і ґвалтівника... А на концерті був присутній тодішній голова Верховної Ради СРСР, «луганcкий слесарь», згодом «первый маршал» Ворошилов. Пісня йому дуже сподобалась, і заслужений артист УРСР Юрій Гуляєв на ранок прокинувся... народним артистом СРСР.


* * *


Мабуть, не створила природа ще десь такого народу, агресивного, жорстокого, ледачого, далекого від цивілізації, але який на поклик «царя-батюшки» готовий був би нищити цивилізації народів інших. Ми часто порівнюємо рівень цивілізації України і Росії.

 

Відзначаємо, що якби Орда не присвоїла собі історію Русі-України, їй, «изгою в мире» (Чаадаєв), нічого було би сказати позитивного про своє минуле.


Немає такого народу, завоювавши який Московія не присвоїла б його не тільки матеріальну, а й культурну спадщину. Хіба що не зовсім вийшло з Грузією.

 

Історично так склалося, що поруч iз певною часткою негативу християнство несло світу потужний розвиток науки, техніки, мистецтв, культури. І якщо в Італії християнство стало панівною релігією у 325 році, то в Грузії — у 327.

 

Тому там сплюндрувати духовне життя, як в Україні, Москві не вдалося, та й період окупації Грузії був значно менший, ніж України. От тільки церкву свою, як і українцям, від впливу московського попівства, яке несло з собою русифікацію, а отже, і згубний вплив на духовне життя країни, грузинам захистити не вдалося.


Віддамо належне нашій церкві, особливо греко-католицькій, яку галичани і волиняни оберігали навіть тоді, коли вона (церква УГКЦ) понад сорок років була в підпіллі. Та церква підтримувала моральні звичаї нашого народу, закликала жити так, як вчить Святе письмо. Можливо, саме тому Олександр Петрович Довженко і записав у щоденнику: «Пробачте нам галичани (і волиняни) за те, що ви і розумніші, і культурніші від нас».


Але «все йде, все минає», писав наш Апостол. Минають і часи імперії зла, хоч як би вона не «карячилась» у своїх божевільних намірах відновлення «Третього Риму». Бо історія, зазначав Карл Маркс, відбувається як трагедія, а повторюється лише у вигляді фарсу.

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни