Почуймо Кобзаря

02.06.2021

За увічненням у пам’ятниках на земній кулі Тарас Шевченко на другому місці після Будди. Коли всередині минулого століття народи Африки виборювали свої святі права на самовизначення, на всіх обширах уярмленого континенту пломеніли заклики під зображеннями уславленого в усьому світі українського поета: «Борітеся — поборете!».

 

Унікальна творчість напівсироти й круглого сироти — від знедоленого бідняка й звернена до невтомних трударів. А таких на третій від сонця життєдайній планеті  стократ більше, ніж розкрадачів усенародних багатств.


У задушливих трюмах середньовічних вітрильників колонізатори вивозили з Африки для виснажливої роботи на плантаціях у США рабів. Тих, що масово гинули, конкістадори викидали без найменшого жалю в морську безодню.

 

На зорі ХХІ століття нової ери нащадки темношкірих прокидаються від сну розуму. Повалили там, де земля полита їхньою кров’ю і потом, пам’ятник Колумбу, а уламки втопили в озері поблизу.

 

Розтрощили принизливі  для їхньої гідності монумент Рузвельту й меморіал Джефферсону. Знесли, щоб ніякої пам’яті, бронзові й скам’янілі подоби рабовласників не лише в США, а й в Англії та Бельгії.


Нині планеті Земля загрожує перенаселення. Чи не задля того, аби призупинити його, вічність наслала Covid-19?  Міжнародний валютний фонд заявляє про суттєве зменшення населення в Україні наступних років. Недоброзичливці прогнозують на кінець цього століття 17 мільйонів.


Від імені вже восьми мільярдів вищих створінь людство направляє марсоходи й інші космічні апарати в безмежну безвість, аби знайти щось придатне для життєдіяльності.

 

Градус боротьби за існування й виживання піднімається не по днях, а по годинах. Ізраїль проголошено національною єврейською державою. Влада розширює поселення для визнаних повноправними громадянами. В її цілковитому розпорядженні — земля і вода.


Повна протилежність цьому — в Україні. Родючою землею нинішня влада розпоряджається зовсім не так, як у розвинених європейських країнах. Складається враження, що випробувані там закони «слуг народу» не цікавлять.

 

В усьому найбільш  прибутковому запроваджується так зване корпоративне управління. До наглядових рад залучаються іноземні спеціалісти із захмарними окладами.

 

Російські окупанти відірвали від материзни Крим. ОРДЛО розтерзана російськими агресорами, такими ж, як орди хана Батия, після розорення якими Київ відродився з таким же населенням лише через шість століть.  


У порівнянні з тим, як забезпечують своє майбутнє інші народи, Україна пасе задніх. Зі сходу — чорна напасть. Із-за західного кордону ті й ті позирають зизим оком, аби урвати хоча б якийсь шматок від ласого чужого. Й усередині, як гриби після дощу, де й беруться чужорідні анклави.

 

Розперезавшись на повну губу, «качають свої права». Ті й ті олігархи та їхні глашатаї, які не вилазять із телеекранів, воліють звільнити «життєвий простір» для когось іншого. Невтямки їм, що будуть зметені заодно й вони, любимі. Залишаться, як мовиться, «при своїх інтересах».

 

А всі інші громадяни загалом, без розбору, якої вони національності, будуть ввергнуті в «неключиме рабство». Так остерігали простолюд волелюбні українські гетьмани.

 

Один із них — Іван Мазепа — дивився в корінь: Україна — «Точка або ціль всього нещастя». Безіменний автор «Історії русів» виразив невимовний біль про гірку недолю багатостраждального народу:


«Але як ця країна, наче б створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ, зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?»


Коли довіритися графу Олексію Толстому, що Московська Русь — татаро-монгольська, то нагадати б безпам’ятним: хани Гіреї — Чингізіди.

 

З кров’ю в жилах від Чингізхана. Вивищувалися як його нащадки, спадкоємці. Було, що не деінде, а в Україні бездумні не так давно виспівували: «Он самум, ураган — Чингизхан, Чингизхан!»


Як же просвітити нуворишів? Як же внести у їхні вуха застереження від Т. Шевченка?


Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
 За що тебе Господь кара,
 Карає тяжко?


Хоча, як казав Тарас Григорович: «Дарма праця, пане-брате». Серед «слуг народу» не бракує тих, що не вчилися в українській школі. Є й такі, що не перепустять через губу українське слово. Ні до чого їм і Т. Шевченко.

 

Та мають же бути й віддані країні, в якій хліб жують. Усвідомлюймо, працелюбні, а не торбохвати, що не знічев’я застерігає великий Кобзар від ганьби:


Бо довго Довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві:  — Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..


Леся Українка, всією своєю творчістю й громадською діяльністю поділяючи докори Т. Шевченка «лукавим чадам», у зачині поезії Contra spem spero заявляє: «Жити хочу!»  А на завершення проголошує: «Буду жити! Геть, думи сумні!»