Добре й вічне — від Учителів: історія Олександри Данилевської з Чернігівщини

«Промінець» і «Пролісок» — це назви шкільних гуртків юних кореспондентів та рукописного альманаху в школі Кобиж­чі на Чернігівщині (що залізничним сполученням — між Києвом та Ніжином).

Ці весняно-творчі провісники жили кілька десятків років тому.

Та пробуджуються вони щоразу теплими спогадами у багатьох учнів, а проростають добром і вдячністю відтоді й донині.

Особливо щемна хвиля спроб розмірковувати про те, чим же було те позаурочне спілкування та трохи не щоденне дарування особливих умінь, коли перед тобою — збірка поезій «Джерело любові» організаторки «Промінця» і «Проліска» Олександри Василівни Данилевської.

«У всіх наших справах учителя ім’я // Палке й променисте, як світла зоря...» Ці слова написані не так учителькою, як ученицею.

Бо шанобливе ставлення до своїх учителів — то завжди було в життєвій практиці та педагогічній роботі Олександри Василівни, яка ще кілька літ тому, до коронавірусного періоду, у поважні 75, на прохання адміністрації закладу та батьків учнів, їздила у сусіднє село викладати іноземну мову («Україна молода» розповідала про це детально у номері за 28.08.2018 р.).

А їй свого часу за приклад була Уляна Митрофанівна Демчук, яка після війни самостійно ночами для дітей складала букварик і своїми руками його зшивала.

А мудрий директор Микола Сільвестрович Ізбенко, який очолював нині 107-літ­ню Кобиж­чанську першу школу з 1956 по 1974 рік, ввів випускницю-відмінницю Київського інституту іноземних мов (нині Лінгвістичний університет) у педагогічний колектив і зав­жди підтримував усі її починання.

Близькість до столиці — менше двох годин електричкою — та фонтан ідей у позакласній роботі не раз давали шанси Олександрі Данилевській заякоритися у Києві або в райцентрі. Та весь час тримала батьківська земля. Напевно, тому що: «На стежці моїй то трави, то квіти, // То жита цілунками до ніг моїх горнуться. // А в місті — асфальти сірі...»

З 1970-го в Кобижчі кореспондентський пункт районної газети очолила активна вчителька, якій сам Бог велів бути організатором позакласної та позашкільної роботи у школі — заступником директора з виховної роботи.

За усі роки, віддані навчанню та вихованню дітей (і коли вже їй довірили керувати другою школою у рідному селі), спільно з колегами й учнями було перероблено всього безмір: від облаштування шкільних музеїв, до участі у всеукраїнських проєктах з питань мови, екології, краєзнавства.

І Кобиж­ча з населенням раніше до 15 тисяч осіб — з великою історією різних часів, навіть углиб за Козаччину — щоразу розкривала нові сторінки життя. А дописувати в газети Олександра Василівна почала ще юнкою, в 1957-му.

Краса природи і людських взаємин постійно живила й живить джерела любові до навколишнього світу авторки однойменної поетичної збірки.

«У вітах березових заплуталось небо вечірнє // І зорі розсипались квітами в теплій траві. // А думи мої розгубились разочком намиста». Або: «Хочу в поле піти з тобою, // Щоб вина з колосків напитись, // У ромашках білих скупатись, // В синіх хвилях волошок втопитись».

Хоча тільки на перший погляд все може видатися безтурботним і красивим. Реалії такі: «А осінь справді золота. // І золоті мої літа // Сплив­ли, як квіти за водою, // Спливли, обнявшися з журбою».

А до того: «І летять степами коні білогриві // У моє дитинство, диво чарівне. // У той рік далекий, як село бомбили, // Як горіли вишні в дідовім саду...» І була особиста втрата старшого з трьох синів у відносно недалекому минулому, після чого безкінечне материнське бажання: «І хай ці білі сніжинки // До тебе несе наш вітер. // Хай стануть тобі за крила, // Щоб міг ти до нас долетіти».

Відмінник народної освіти України, нагороджена медаллю Антона Макаренка, дипломами і грамотами Учителька Олександра Василівна Данилевська продовжує сіяти добре й вічне, що проростає любов’ю до рідних місць, своєї землі й історії, яка у кожного починається з дитинства.