Конотоп, сила славної минувшини. У Києві презентували унікальні новодруки й архівні описи
У пам’ятці палацової архітектури вісімнадцятого століття, колишній резиденції київських митрополитів, що в заповіднику «Софія Київська» >>
Історик і нащадок останнього гетьмана Грегор Розумовський: Одного дня Україна стане частиною Європейського Союзу
14.08.2019
Грегор Розумовський (Фото з сайта archives.gov.ua.)
Грегор Розумовський, історик за освітою — прямий нащадок останнього Гетьмана України, на Батьківщині предків уперше побував у 1991 році. Відтоді з різною частотою відвідує Київ і Батурин.
Народився пан Грегор у родині графа Андрія Розумовського — професора, який упродовж багатьох років був одним із провідних політичних оглядачів німецької газети Fra—kfurter Allgemei—e Zeitu—g.
Мати нашого співрозмовника — Доротея, уроджена принцеса Солмс-Хоєнсолмс-Ліх. Через батькову роботу родина часто змінювала місце проживання.
Тому дитинство Грегора минуло в Празі й Франкфурті. Потім були Гаага, Бєлград, Париж, Йоханнесбург (Південна Африка). У середині 1980-х років повернувся в Німеччину. А потім оселився у Відні.
Працював, зокрема, науковим співробітником Thi—k ta—k («Мозкового центру»); потім у підрозділі Єврокомісії в Брюсселі, який займався питаннями розширення ЄС.
Грегор Розумовський вважає Україну своєю Батьківщиною, навіть має намір перебратися сюди. Журналісти «України молодої» зустрілися з істориком із графським титулом у Києві, на майдані Незалежності.
«За будь-яку халатність доведеться платити десятками років»
— Пане Грегоре, із минулого року ви уже кілька разів відвідували Україну. Зокрема, були у Софії Київській на презентації документального фільму Акіма Галімова «Україна. Повернення своєї історії», в якому фігуруєте. Чи давали вже інтерв’ю для нового документального проекту «Таємниці великих українців»?
— Я відвідував презентацію попереднього фільму. Інтерв`ю для нового не давав.
— Чули, що ви маєте намір перебратися в Україну. Це так?
— Так, це правда. Поки що не можу сказати, коли і за яких умов, але я дійсно збираюся. Я вважаю Україну своєю Батьківщиною. Проте на даний момент це більше мрія, аніж намір.
— Як і минулого року, 23 серпня, в День українського прапора ви знову будете у Батурині?
— Поки що не можу сказати, але я є в числі запрошених.
— Що вас пов’язує з Києво-Могилянською академією?
— Здебільшого інтерес. Києво-Могилянська академія — відомий та престижний університет не лише в Україні, а й за кордоном.
— Ви не песимістично сприйняли результати виборів в Україні. Які шанси дає Україні оновлення влади?
— Я дуже зацікавлений у тому, щоб Україна мала гарний імідж у Західній Європі, адже я вважаю Західну Європу партнером України. Одного дня Україна стане частиною Європейського Союзу.
Те, як Україна показала себе на президентських виборах, засвідчує усьому світові, що країна — процвітаюча, динамічна, яка належить молодому поколінню. Тому саме молодому, сучасному президенту набагато простіше буде налагодити комунікацію з заходом. На мою думку, найважливіше для молодого покоління — триматися пліч-о-пліч.
Західні політики зазначають, що Україна не тримається на стабільному рівні. На мою думку, так відбувалося тому, що в парламенті було багато партій, а президент і партії були по різні боки барикад, що, в свою чергу, постійно призводило до конфліктів.
Хоча нинішньою більшістю президентської партії в парламенті не всі будуть задоволені, це є ознакою стабільності та відкриває шлях до легшого прийняття важливих для країни рішень.
Коли ухвалювати рішення, як не зараз?!
— Ви працювали в Єврокомісії, були експертом у підрозділі з питань розширення ЄС. Чи має Україна реальні шанси стати частиною ЄС? За яких умов?
— Так, наразі це питання часу та терпіння. Я впевнений, що Україна стане членом ЄС. Найголовніше — це адаптувати різноматні державні структури до європейського зразка та створити належні умови для вступу в ЄС.
У західних ЗМІ постійно говорять, що все в Україні — корумповане. Тож іще одним необхідним кроком для вступу в ЄС є викорінення корупції. І тоді Україна стане членом ЄС. Проте за будь-яку халатність доведеться платити десятками років.
«В України багата тисячолітня історія, не варто концентруватися на 3-4 персонах»
— Українці донині не знають справжню історію України. Яким чином можна змінити цю ситуацію?
— Усе починається з символів. Ви приїзджаєте до північної частини Києва — бачите гігантський проспект Бандери, який мріяв про незалежну Україну, був заарештований у 1942 і вбитий у 1959-му. Через пропаганду чи ще щось українці почали бачити у ньому ідола. Але Степан Бандера не є більш важливим, ніж Тарас Чупринка (Роман Шухевич), який боровся як і проти Червоної армії, так і проти Вермахту. Він є справжнім героєм. Але іменем Романа Шухевича названо дуже мало вулиць. Хоча він був тим, хто зміг усе організувати. Він удосконалив структуру УПА, корегував її дії.
Зараз в Україні багато вулиць імені Тараса Шевченка, але набагато менше вулиць названих на честь Михайла Грушевського — людини, яка, власне, створила сучасну українську державу після Першої світової війни.
Якщо ми говоримо про історію Гетьманщини, то постійно чуємо: Мазепа, Мазепа, Мазепа... Але Іван Мазепа — це лише один із багатьох цікавих персоналій того часу. Де вулиця Івана Виговського? А він був воєнним генієм, який мав настільки вражаючі успіхи у військовій справі, що майже дійшов до Москви (за 100 км).
Історія України дуже багата та цікава. Зараз переглядається радянська історіографія. В радянські часи казали: Мазепа поганий, бо він пішов проти Петра І, а все інше, що є у Мазепі — не важливо. Природною реакцією на російську історичну пропаганду було для українців оголосити Мазепу людиною-пророком.
Богдана Хмельницького там запам’ятали як того, хто підписав Переяславські угоди 1654 року. Радянські, російські аргументи зводилися до того, що ці угоди ознаменували інтеграцію України в Росію. Але це не так, це нонсенс. І підписання Хмельницьким цих угод — єдина причина, через яку радянська влада дозволила залишитися йому як історичній персоналії з позитивною репутацією. Дорошенко, Брюховецький — беззаперечно цікаві особистості, на жаль, майже забуті.
Звісно, це сталося і з моїм предком — гетьманом Кирилом Розумовським. Він зображується як плейбой XVIII століття, і майже нічого бiльше. Становлення його гетьманом зазвичай описується як примха імператриці Єлизавети I. Насправді це був її спосіб відплатити українській старшині за те, що та допомогла їй стати царицею в 1741 році. І буде цікаво побачити, як історія буде судити про важливість півторарічного суверенітету, який мала Гетьманщина з травня 1763 року по листопад 1764-го. А якою справжньою була роль Кирила в спробі звільнення Івана VI у 1764 році? Якщо ця спроба справді мала за мету не лише розпочати громадянську війну в Росії... Кирило Розумовський був проникливою і водночас дуже патріотичною людиною.
Я вважаю, що проблема полягає в тому, що українці концентруються на 3-4 персонах та роблять iз них богів, а насправді вони були людьми з людськими якостями і проблемами. Але російські пропагандисти намагалися змусити зникнути українську історію 1709—1991 років. За допомогою багатьох українців, які вважають важливим те, що росіяни вважають важливим, і не бачать того, що було викреслено. Таким чином, створюється ґрунт для розквіту націоналізму. Патріотизм — це круто. Круто пишатися власною країною, але націоналізм — це дещо інше, щось більш складне... В України багата тисячолітня історія, як і в будь-якої іншої європейської країни, як у Франції, Німеччині, Італії, Австрії.
— Кирило Розумовський, за спогадами княгині Дашкової, говорив українською мовою («малоросійською говіркою»). Чи важливо для України, щоб єдиною державною лишалася в Україні українська мова?
— Я вважаю, нам не слід забувати, що чверть українців розмовляє російською протягом багатьох років. Ігнорування такої кількості людей я вважаю недопустимим. У багатьох європейських країнах на законодавчому рівні більше, ніж одна мова. Швейцарія легко справляється з трьома мовами; навіть у Німеччині є данська та сорбська мови, використання яких дозволене на регіональному рівні. Звісно, українська мова повинна бути основною офіційною державною. Українською мають викладати в університетах, школах та інших навчальних закладах.
